Анастасія разом із родиною приїхала до Одеси у липні з Нової Каховки. Не маючи родичів чи друзів в більш безпечних частинах України, сім’я довго не наважувалася залишати своє рідне місто, але і жити в окупації було неможливо:
— Ми п’ять місяців жили в окупації. Було дуже складно, адже мій син має інвалідність і потребує ліків, котрі стали дуже дорогими, їх було важко знайти або ж вони були з простроченим терміном зберіганням. Я багато волонтерила, щоб налагодити доставку ліків з інших міст, а коли поїхала, продовжила це робити вже з Одеси, — розповідає Анастасія.
До Одеси родина вирішила поїхати, бо напередодні до міста виїхали їх друзі, а ще через мрію потрапити нарешті до місцевого реабілітаційного центру.
— Спочатку ми жили в хостелі, але з дитиною з інвалідністю важко почуватися комфортно, коли не маєш власного простору. До того ж я маю меншу дочку, котрій три роки, а сама хворію на розсіяний склероз — ми дуже турбувалися, щоб не завдати клопоту іншим мешканцям хостелу, хоч всі до нас ставилися з порозумінням.
Коли жінка звернулася до нас по допомогу, наші співробітники надали всю можливу підтримку: від гуманітарних наборів та іграшок до ходунків на колесах — старі родина була змушена залишити в Новій Каховці.
— Крім того ми змогли скористатися можливістю компенсації оренди житла. Тепер ми живемо в окремій квартирі в чудовому районі біля парку та лікарень. До того ж в цій квартирі мій син почав краще ходити — тут м’яке покриття і він почувається дуже комфортно. Нещодавно він самостійно пройшов 7 метрів від ліжка до коридора! — Тішиться Анастасія.
Та хоч як би родина не почувалася комфортно в Одесі, вони мріють повернутися додому, в свою квартиру.
— Одразу після того, як ми поїхали поряд із нашим будинком було влучання в склад, в якому потім ще добу детонували боєприпаси. В нашій оселі не вціліло жодного вікна, але ми все полагодимо і відремонтуємо, — впевнена жінка.
